він офіцер. я розумію це ще до того, як бачу хижу його кремезну статуру, розправлені плечі, широку спину, - крізь білу майку вона просвічує канатами м'язів, що поволі ковзають під засмаглою шкірою, - і виголену потилицю. у напівтемній кімнаті пахне мастилом і трохи металом, шкірою і лосьйоном для гоління з чимось свіжим і знайомим... здається, огірок і алое. я можу помилятися. швидше за все - помиляюся, бо надто густий і п'янкий аромат, що вдаряє у мої ніздрі ще від дверей, позбавляє сумнівної можливості препарувати його за нотами. він засмоктує у безодню асоціацій, і вже за мить здається, що з прірви моєї задухи виринає його обличчя, так, ніби я десь уже бачив... та чи бачив?
він - нерухомий. стоїть навпроти єдиної світлої плями, затягнутої відрізом кольору підсохлого сім'я. здається, тут має бути вікно.
складно роздивитися окремі риси чорного його силуету. хіба навпомацки, дряпаючи зубами губи... най він не відчує, як тремтять знекровлені пальці, що простягаються крізь кисіль вогкого розпеченого повітря... най не здогадується про існування третього в кімнаті - химерної почвари-вуайєриста, що тріпоче у солодкій млості споглядання. здається, замкнутий світ цього напівживого простору завмер в очікуванні. чи то доля німого свідка ласкава до моїх хворих і брудних слабкостей... вона дозволяє роздивлятися і прислухатися, залишатися непомітним.
я чую, як повітря тече по його носоглотці, хрипом клекоче у бронхах, заповнює і випростовує легені. трохи осторонь, на підвіконні, у попільничці почорнілого від часу срібла вмирає недопалок. там, зовні - дощ. із жовтої стелі, вкритої іржавими потворними плямами, поволі зриваються мутні важкі краплі і дзвінко розбиваються, як приречені камікадзе, стикаючись із дном металевого казанка... чи замацаної та закопченої похідної кружки... чи жерстяної банки, що поруч з помутнілим дзеркалом і приладдям для гоління.
десь позаду - тихий стогін. чи то болісний, чи то сповнений насолодою до болю. і тихий ляск важких металевих кілець. на зім'ятих простирадлах - білошкіре хлоп'я. таке тендітне, наче напівпрозора фея, взята у полон, прикута до ліжка. усе його ламке тіло з гострими піками кісток, що, здається, ладні прорвати тонкий і сухий, наче зі спресованої крейди, шкірний покрив, вкрито яскравими розчерками саден та ніжно-фіолетовими плямами синців. хлопчик розліплює пересохлі губи, і хапає ротом каламутну воду з стелі. рожевий кінчик блідо-рожевого язика тремтить, як боязка змійка, проштовхується назовні з сухого роту. йому не вистачає вологи. він хоче пити. чорне волосся кільцями гадюк розсипається по подушці і білому лобі, лізе в очі.